Articles
Кожна людина прагне забезпечити належний рівень життя для себе і своїх близьких. Ця мета досягається не лише завдяки власній праці (іншій суспільно-корисній діяльності), а й за допомогою механізмів соціального захисту. Більшість існуючих нині державних систем соціального захисту вирішують задачу підтримання стабільності доходів населення, забезпечення вільного доступу до медичної допомоги, інших необхідних соціальних послуг.
Для найбільш розвинених країн світу система соціального захисту є невід’ємною складовою національної економіки, а соціальні витрати досягають чверті валового внутрішнього продукту. Найбільш розвиненими є ті з них, що створені у країнах Європейського союзу. Вони пройшли тривалий шлях становлення і розвитку. Досвід західноєвропейських країн свідчить, що існування ефективної системи соціального захисту, що охоплює усіх громадян, не лише спричиняє зростання їхнього добробуту, розширює й укріплює трудові ресурси країни, але й сприяє економічному зростанню й стабілізації політичної й соціальної ситуації в країні. Соціальний захист позитивно впливає на суспільство, формує відчуття соціальної захищеності усіх і кожного [1, с. 5, 6].
Відповідно до Конституції Україна є соціальною державою, але це положення нині сприймається не як констатація фактичного стану справ, а, скоріше, як мета, напрямок розвитку відносин: держава – особа. Соціальна держава має здійснювати політику, спрямовану на постійне підвищення рівня життя своїх громадян, надавати підтримку слабким і нужденним, утверджувати ідеали соціальної справедливості.
Одним із напрямків теперішньої соціальної політики держави є надання пільг як окремим особам, так і певним соціальним групам. Варто з’ясувати сутність такого виду соціального захисту. Серед учених, які приділяють увагу проблемам права соціального забезпечення, панує різноманітність поглядів щодо цієї правової категорії.
На думку І.П. Лаврінчук пільги – це встановлені законодавством переваги, що надаються особі (чи групі осіб) порівняно з іншими особами. Вони можуть полягати у звільненні тих чи інших осіб від відповідних обов’язків або наділенні їх додатковими гарантіями [2, с. 560]. Схожу думку висловлюють С.М. Синчук і В.Я. Бурак, які визначають соціальні пільги як передбачене законодавством повне або часткове звільнення певних категорій громадян від виконання обов’язку або надання додаткових прав при настанні соціального ризику [3, с. 234]. Соціальні пільги, на думку Б.І. Сташківа, це закріплені законодавством переваги, додаткові права і гарантії для окремих категорій осіб у сфері соціального забезпечення відповідно до принципів рівноправності громадян та соціальної справедливості з метою полегшення умов їхньої життєдіяльності. Істотною ознакою соціальної пільги є її цільовий характер, оскільки за її допомогою створюються рівні можливості для розвитку осіб, які перебувають у нерівних умовах внаслідок біологічних чи соціальних причин. У зв’язку з цим автор наголошує, що пільги слід відрізняти від соціальних привілеїв, які часто встановлюються всупереч принципам рівноправності й соціальної справедливості [4, с. 276, 277].
Підтримуючи останній погляд, вважаємо недоречним використання терміну “пільги” до заходів, спрямованих на поліпшення матеріального становища окремих категорій працівників, що надаються за професійною ознакою. Забезпечуючи незалежність професійної діяльності співробітників правоохоронних органів, державних службовців, суддів та ін., держава має забезпечувати передусім належний рівень оплати їх праці, а не покладати на господарюючих суб’єктів частину особистих витрат цих працівників. Видається, що розвиток правового регулювання у цьому напрямку має зазнати кардинальних змін у напрямку заміни більшості з так званих “професійних” пільг належною оплатою праці.
Одним із найважливіших напрямків реформування системи соціального захисту в Україні є проведення політики заміни пільг, що надаються у негрошовій формі, на адресні грошові виплати. Ця проблема набула актуальності завдяки постійному збільшенню видатків державного і місцевих бюджетів на відповідні цілі. Законодавство України передбачає надзвичайно широке коло надання пільг з оплати спожитих послуг багатьом категоріям громадян. Право на надання пільг мають право близько половини населення України. Загальний обсяг фінансування пільг складає суму, що дорівнює річним видаткам всіх місцевих бюджетів України. Нормативно-правові акти з цих питань приймалися подекуди без урахування змін, що відбувалися в суспільстві, і нових соціально-економічних реалій. Внаслідок цього окремі соціальні програми часто не узгоджені між собою, має місце їх дублювання, постійно існує дефіцит фінансових ресурсів для забезпечення пільг.
З іншого боку існуюча система неконтрольованого надання соціальних пільг, а особливо привілеїв, призводить до втрати їх соціальної складової, незабезпеченості й негарантованості їх отримання. У багатьох випадках, особливо під час виборчих кампаній, парламентом приймаються популістські рішення про надання нових пільг, збільшення кола їх отримувачів. При цьому ніхто не турбується про джерела їх фінансування. Тому соціальні обіцянки держави покладаються важким тягарем на плечі господарюючих суб’єктів, які змушені виконувати невластиві їм функції соціального благодійництва, не отримуючи від держави жодної компенсації за це. Це породжує активний супротив підприємців, конфлікти з пільговиками, що загострює і без того складну ситуацію.
Іншим аспектом проблеми є потенційна соціальна несправедливість безадресної системи надання соціальних пільг, особливо щодо сільського населення. Наскільки часто літній мешканець села може скористатися пільговим проїздом у громадському чи міжміському транспорті? Які пільги зі сплати комунальних платежів можна отримати там, де відсутні комунальні послуги з водопостачання, каналізації, постачання газу тощо?
Надання пільг в Україні здійснюється на підставі кількох десятків законів і актів Кабінету Міністрів України. До найбільш поширених належать пільги щодо: плати за житло, комунальні послуги; плати за користування паливом; плати за проїзд міським пасажирським, приміським та міжміським транспортом; встановлення телефону та плати за користування ним; забезпечення санаторно-курортним лікуванням; забезпечення автотранспортом; забезпечення протезами та протезно-ортопедичними виробами; плати за медикаменти; зубопротезування.
Ці пільги відрізняються за періодичністю їх надання (одноразові та щомісячні), ступенем персоніфікації (одноособові та сімейні) та спрямованістю (категорії населення). Відповідно до законодавства розрахунки за зазначеними видатками здійснюються, в основному, у безготівковій формі. Згідно розрахунків Ради по вивченню продуктивних сил Національної академії наук право на пільги відповідно до законодавства мають:
- за соціальним статусом – 31 % населення;
- за професійною ознакою – 13,8 % економічно активного населення.
Практично в половині домогосподарств є хоча б одна особа, яка має право на отримання пільги.
Нинішня система надання пільг, що ґрунтується на принципі відшкодування витрат підприємствам, які надають послуги (житлово-комунальні, транспортні, зв'язку тощо), залежить від тарифної політики виконавців послуг, а не від державного регулювання, що створює можливості для різноманітних зловживань під час використання бюджетних коштів. Тому реформування державної системи надання соціальних пільг, розпочате у 2001 р., залишається вкрай гострим і актуальним питанням державної соціальної політики та потребує новаторських підходів у його вирішенні. У зв’язку з цим вважаємо, що для України буде цікавим досвід країн Євросоюзу, зважаючи на прагнення держави до євроінтеграції, гармонізації національного законодавства зі стандартами європейського співтовариства.
Можливий вступ України до Європейського Союзу так чи інакше змусить державу зробити свій вибір на користь однієї з трьох моделей соціального розвитку: ліберальної (англосаксонської), скандинавської (соціал-демократичної) чи континентально-європейської. Кожна з них відрізняється рівнем універсалізму, методами перерозподілу страхових виплат через бюджети сіх рівнів, ступенем забезпечення соціальних гарантій для найбільш вразливих верств населення та можливістю недопущення бідності. [5, с. 41]. Розглянемо досвід деяких країн щодо надання соціальних пільг.
Так, наприклад, у Фінляндії надається небагато. Натомість створена система соціальних трансфертів, виплати допомог і дотацій з державного бюджету, що компенсують частину витрат особи, які мають підвищені соціальні витрати, наприклад хворі на хронічні хвороби, сім’ї у разі народження дитини. Пільги ж надають ветеранам, інвалідам, депутатам парламенту, деяким категоріям пенсіонерів та ін. Найбільш суттєвими з них є: безкоштовний проїзд у міському транспорті, щорічне безоплатне оздоровлення (ветерани війни), знижки на оплату проїзду у міжміському та залізничному транспорті (пенсіонери, інваліди, учні). Ці пільги не є безадресними, оскільки для проїзду, наприклад, слід отримувати спеціальні проїзні документи.
Для Німеччини характерна практична повна відсутність соціальних пільг у їх традиційному розумінні. Деякі пільги надаються лише отримувачам державної соціальної допомоги. Підтримування певного рівня соціального захисту забезпечується через систему оподаткування доходу сім’ї. Відповідні категорії населення (пенсіонери, інваліди) сплачують мінімальні податки або взагалі звільняються від оподаткування. Такі види пільг як знижки на проїзд, інші послуги набули в Німеччині характеру корпоративної соціальної діяльності, яку, за бажанням, здійснюють приватні компанії.
Актуальним для України є досвід Польщі, яка здійснює політику монетаризації соціальних пільг, заміни їх грошовими виплатами. З 1 травня 2004 р. тут набрав чинності закон, за допомогою якого система натуральних пільг замінюється грошовими виплатами, що дозволить надавати допомогу тим, хто її найбільше потребує.
Найбільше пільг у Польщі отримують ветерани війни та колишні репресовані. По-перше, вони отримують постійну доплату до пенсії у сумі приблизно 40 доларів. Середня ж пенсія у Польщі складає приблизно 200 доларів. Крім того, цим особам відшкодовується частка оплати за використану електроенергію – приблизно 25 доларів. Також ветерани і репресовані мають 37-відсоткову знижку з оплати проїзду залізничним та міжміським автобусним транспортом і 50-відсоткова – у міському. Також існує безкоштовне забезпечення окремими ліками. Усі ж інші пільги (зменшення оплати за телефонні переговори, страхування автомобіля, викуп квартири тощо) нині замінено єдиною компенсаційною виплатою, що дозволяє вирішувати особі самій визначатися з тим, як витрачати ці кошти. Люди похилого віку, старші 75 років, отримують цільову надбавку до пенсії (35 доларів на місяць), призначену на оплату догляду за ними.
Різними видами допомоги та пільг охоплено 2 млн. поляків (приблизно 5 % населення). Перелік цих заходів, що фінансується за рахунок державного і місцевих бюджетів, постійно скорочується. Натомість ці зобов’язання приймають на себе неурядові організації і громадські фонди [5, с. 43].
Отже, у якості висновку слід вказати, що зміни у механізмі надання соціальних пільг варто здійснювати поступово, враховуючи досить високий рівень бідності населення України. Доцільно запроваджувати заміну пільг грошовими виплатами шляхом проведення експериментів у цій сфері з метою опрацювання відповідного механізму. Вирішуючи завдання подолання бідності в Україні, держава має діяти комплексно. Сподіватися, що можливе економічне зростання вирішить соціальні проблеми, не варто, оскільки це лише створює підґрунтя для більш активної соціальної діяльності держави. Надалі слід поєднувати надання грошової допомоги замість використання негрошових пільг, якими не можуть користуватися усі верстви населення, зі збереженням найбільш значимих соціальних пільг (з проїзду, санаторно-курортного лікування тощо). Також варто розвивати систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходів через безробіття, захворювання, нещасні випадки та старість.
Список літератури:
1. Антропов В.В. Социальная защита в странах Европейского союза. История, организация, финансирование, проблемы. – М.: ЗАО «Изд-во «Экономика», 2006. – 271 с.
2. Юридична енциклопедія: В 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Т. 4: Н–П. – К.: Укр. енцикл., 2002. – 720 с.
3. Синчук С.М., Бурак В.Я. Право соціального забезпечення України: Навч. посіб. / За ред. С.М. Синчук. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. – 306 с.
4. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навч. посіб. – К.; Знання, 2005. – 405 с.
5. Кошелева Г., Крютченко В. Пільги в країнах ЄС і система соціального забезпечення у США // Соціальний захист. – 2005. – № 5. – С. 41 – 44.
